У своїй газетній рекламі 1836 року брати Аллени, засновники Х’юстона, намалювали чудовий і яскравий портрет можливостей, які чекали на перших поселенців новоствореного міста. Доступ до великої кількості чистої питної води був необхідністю для громади, тож Аллени хвалилися цим дорогоцінним ресурсом, який забезпечувала річка Баффало-Баю. Однак історія питної води в Х’юстоні, яка розгорталася протягом наступних десятиліть, виявилася складнішою, ніж це обіцяла спокуслива реклама братів Алленів. Докладніше далі на houstoname.
Цистерни, бочки й колодязі
Поки місто розширювалося, його жителі шукали нові й нові джерела води. Багато мешканців збирали дощову воду в цистерни, яку потім використовували для побутових потреб. Цистерни розміщувалися в деяких будинках аж до початку ХХ століття. Інші жителі бурили неглибокі колодязі або зберігали воду в бочках.
Водойми, які оточували місто, забезпечували Х’юстон водою для пожежогасіння та потреб виробництва. У 1878 році трапилася руйнівна пожежа на міському ринку, для гасіння якої забракло води. Поступово жителі починали розуміти, що наявні методи постачання та зберігання води не здатні забезпечити потреби населення.
Перші водопровідні установки й заводи
Щоби якось покращити ситуацію, міська влада провела перемовини з Джеймсом М. Лоурі та нью-йоркськими партнерами. Їхнім завданням було побудувати водопровідну установку, яка би перекачувала воду з безпосередньо Баффало-Баю. Місто уклало з компанією нью-йоркців Houston Water Works Company контракт на 25 років, що забезпечив Х’юстону певну кількість гідрантів і резервуарів, а також безкоштовну воду для трьох міських фонтанів.
Houston Water Works Company також збудувала дамбу на Баффало-Баю, проклала водопровідні труби та почала качати воду жителям Х’юстона у вересні 1879 року. У 1884 році нью-йоркці продали компанію групі бізнесменів на чолі з колишнім мером Х’юстона Томасом Хау Скенланом. Скенлан і компанія інвестували в нові насоси та котли, завдяки чому збільшили потужність насосів до 8 000 000 галонів на день.
Та все ж система виявилася не надто надійною, коли відбулася серія руйнівних пожеж у 1880–1900 роках. У 1901-му вогонь пошкодив мерію і міський ринок. Втрата людей та матеріальних цінностей продемонструвала серйозну невідповідність діяльності водопровідних заводів і підкреслила їх неспроможність забезпечити х’юстонцям незабруднену питну воду та належний тиск води.
У 1887 році Генрі Томпсон пробурив біля Х’юстона артезіанську свердловину, що відкрило доступ до величезного підземного резервуару води. Незабаром у місті пробурили ще 14 свердловин, звідки викачували свіжу чисту воду. Однак навіть розширення системи колодязів водопровідного заводу не задовільнило водні потреби.
У разі надзвичайних ситуацій воду перекачували з Баффало-Баю через магістраль, а тоді змішували з ґрунтовими водами, щоби забезпечити достатній тиск для боротьби з пожежами.
Повна антисанітарія
У 1890-х роках містяни почали скаржитися на якість питної води, підозрюючи компанію Houston Water Works Company у змішуванні чистої артезіанської ґрунтової води із забрудненою з водопроводу Х’юстона. У 1895 році газета Houston Daily Post писала, що води над міською дамбою – це осередок людських випорожнень, кладовище віспи й мертвої корови.
Сумніви щодо якості міської води не зникли протягом наступного десятиліття. Періодично були виявлені ознаки халатного ставлення до споживаної людьми води. Наприклад, у 1903 році водопровідну трубу жіночої палати поліцейського відділення заблокував мертвий вугор.
У 1906 році трапився кумедний, але показовий випадок, що підтвердив підозри містян. Якось молода дівчина, перетинаючи одну з х’юстонських вулиць, натрапила на рибу, яка хлинула з розбитої магістралі. Вона виловила частину риби в банку і віднесла в мерію як доказ проблем з водопостачанням. Згодом працівники водогону ремонтували пошкоджену магістраль, під час чого вийняли з труби сома. Газета Houston Post іронічно написала:
«Оскільки сом не водиться в артезіанській воді, і з огляду на той факт, що компанія стверджує, що постачає чисту артезіанську воду, «улов» вважається досить примітним».
6 жовтня 1906 року місто викупило компанію Houston Water Works Company в президента Скенлана та його ділових партнерів, придбало водопровідний завод, 55 колодязів і 65 миль магістралей. Новостворений Департамент водних ресурсів пробурив 66 нових артезіанських свердловин. Тоді якість х’юстонської води значно покращилася.
Відновивши довіру до водопровідної системи, Департамент водних ресурсів почав докладати зусиль для задоволення потреб у питній воді населення, кількість якого невпинно зростала. Місто встановило в домівках лічильники й почало стягували плату за споживання води. Згодом у Х’юстоні збудували ще 3 насосні станції, а водний завод на Баффало-Баю суттєво розширили. 20 липня 1925 року стало історичним днем, адже тоді в місті вперше за один день викачали 20 000 000 галонів води!
Розширення водної системи під час війни
У другій половині ХХ століття Департамент водних ресурсів пробурив нові свердловини для постачання води на міські насосні станції. Напередодні Другої світової війни стало очевидно, що міській владі потрібно розробити довгострокові рішення та визначити додаткові водні ресурси. Міські чиновники отримали права на користування довколишніми озерами й річками для забезпечення надійного постачання.
У 1945–1954 роках місто придбало два канали, що течуть від ріки Сан-Джасінто до Корабельного каналу Х’юстона, а через річку Сан-Джасінто була побудована дамба для створення озера Х’юстон у громаді Нью-Кейні. Це озеро стало надійним джерелом сирої води для прилеглої території.
Перший водоочисний завод у Х’юстоні East Water Purification Plant обробляв воду з озера Х’юстон, яка надходило через Західний канал. Згодом місто отримало й частину водних прав на озеро Лівінгстон, яке відкрили в 1969 році поблизу міста Лівінгстона, та озеро Конро, збудоване в 1973-му біля міста Монтґомері.
У 1990 році водоочисна станція Southeast Water Purification Plant почала перекачувати воду, а у 2005-му свої клапани відкрила новітня очисна станція Northeast Water Purification Plant. Х’юстон, будучи четвертим за величиною муніципальним постачальником води в США, почав забезпечувати водою не лише місто, але й сусідні округи, що примикають до округу Гарріс.
То звідки береться водопровідна вода Х’юстона?
Місцеві озера та річки забезпечують місто поверхневими водними ресурсами. Більшість води надходить із річки Трініті в озеро Лівінгстон, а з річки Сан-Джасінто – в озера Конро й Х’юстон.
Х’юстонська вода обробляється за дуже високими стандартами щодо мікроорганізмів і токсинів. Вона безпечна для пиття, однак дуже тверда й багата на мінерали, тож через це, а також через обробляння хлором, х’юстонська вода смакує не всім. Цю проблему вирішують за допомогою фільтрів, що значно знижують ризик забруднення. Наявність мінералів також спричиняє вапняний наліт на кухонному приладді.
Усі х’юстонські ресторани подають воду з-під крана безкоштовно, іноді її фільтрують. Бутильована вода доступна майже всюди: деяка є фільтрованою водопровідною водою з місцевих джерел, у той час як інша продається як природна мінеральна вода.