Місце для будівництва Х’юстона обиралося саме через близькість до води. Попри це у місті завжди були проблеми з питною водою. Для будівництва водогону знадобилося кілька десятиліть, а для отримання якісної артезіанської води ще більше. Про нелегкий шлях Х’юстонського водогону далі на houstoname.
Нездійсненні мрії містян
Наступного 1838 року після заснування Х’юстона виникла потреба в централізованій подачі води. Містяни зібралися та підписали петицію про цю нагальну потребу. Однак ідея залишилася тільки на папері. Місто продовжувало розширюватися і розвиватися, але з водогоном справи не йшли.
Наступного разу до питання про створення централізованої подачі води звернулися аж у 1870 році. Місцеві бізнесмени вбачали в цьому можливість неабиякого зиску. Вони навіть готові були вкладати значні власні кошти. Тому група охочих інвестувати зібралися і створили Х’юстонську міську водопровідну компанію. Вона була офіційно зареєстрована 30 грудня 1871 року. Але з невідомих причин далі паперової бюрократії ця ідея не розвинулася.
Х’юстон продовжував розбудовуватися. Місто збільшувало кількість жителів. Тому проблема водогону ставала просто життєво важливою. Місцеві активісти самотужки розробляли проєкти для водопостачання. Один з них був знайдений в архіві. Автором проєкту був Ф. М. Махан, який представив своє бачення водогону. Він навіть заніс його до міської ради. Та і цього разу водогін залишився тільки у мріях х’юстонців та на папері в архіві. Таких спроб було багато. Вони були спільними, одиничними, цікавими та фантастичними. Об’єднувало їх те, що вони залишалися тільки в теорії.
Крига скресла
Розв’язати гордіїв вузол вдалося аж у 1878 році. До Х’юстона прибув із Нью-Йорка підприємець Джеймс М. Лоурі. Він спеціалізувався на будівництві заводів. У його доробку було вже чимало завершених будівельних проєктів. Однією з останніх його робіт перед візитом до Х’юстона був водогін у Лонг-Бранчі, що в Нью-Джерсі. Очевидно, він знав про скрутне становище Х’юстона з водою. Тому його поїздка до міста була спланованою.
Хай там як, але він виклав свої ідеї місцевим можновладцям. Він запропонував власними зусиллями та коштом спорудити водогін у місті. Йому дозволили будувати без вагань. Офіційною датою початку будівництва водогону в Х’юстоні стало 30 листопада 1878 року. В цей день міська влада надала бізнесмену з Нью-Йорка Джеймсу Лоурі та його компаньйонам 25-річну франшизу на доставляння води до Х’юстона.
З тих же архівів відомі деталі угоди. За нею компанія Лоурі мала щоденно забезпечувати місто 3 мільйонами галонів води. Частка з цієї кількості мала безплатно надходити до 55 пожежних гідрантів, 3 місцевих фонтанів та запасного резервуара на 150 тисяч галонів. Окрім цього команда Лоурі мала самотужки прокласти 4 милі розподільної магістралі. Воду до трубопроводу мали брати з річки Буффало-Байу. Щоб вона була придатною для пиття, її перед подачею містянам фільтрували.
Після узгоджень всіх формальностей, Лоурі взявся до будівництва. Корпорацію назвали Houston Waterworks Company. Статутний капітал фірми становив 75 тисяч доларів США. Справа закипіла прудко. Робочих рук вистачало. Відомо, що за один день на будівництві водогону простий працівник отримував 1 долар. У квітні 1879 року після протесту платню підняли до 1,5 долара.
Лоурі сам слідкував за будівництвом попри інші проєкти в різних регіонах. Він настільки перейнявся ідеєю Х’юстонського водогону, що жив нею. Тому у липні цього ж року було зведено головний елемент комунікації — водонапірну вежу. Стояк був висотою 27 метрів з діаметром 6 метрів. З Буффало-Байу після фільтрації вода помпами закачувалася у цю вежу. Далі вона через розподільники потрапляла до споживачів. Поступово мережу розгалужували та підключали нові райони та приватні садиби. Система запрацювала хоч і з не дуже якісною водою.
Лоурі став відомим у регіоні. Його запрошували в інші міста для вирішення водопостачання. Але його доля виявилася жорстокою. На будівництві Х’юстонського водогону він захворів на малярію. У 1881 році головний інженер Лоурі помер. Президентом Houston Water Works Company став відомий бізнесмен з Нью-Йорку Джозеф Річардсон. Він мав багато компаній по всіх Штатах. Подейкують, що він входив до будь-якого кабінету мерів США не стукаючи. Річардсон залишався основним акціонером компанії до самої смерті у 1897 році. Далі власники змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Посаду директора навіть займала племінниця Джозефа Річардсона Емілі Еммет. Це стало можливим, бо щедрий дядечко подарував їй 260 акцій Houston Water Works Company. Така швидка зміна керівництва не сприяла покращенню якості водогінної води. Вона залишалася більше технічною ніж питною. Та попри все жителі Х’юстона мали хоч таку воду.
Новий власник
За франшизою фірма TH Scanlan and Associates придбала Х’юстонський водогін. Новий власник провів капітальний ремонт устаткування. Поміняв помпи на більш сучасні, розширив резервуар та придбав новий котел. У 1886 році компанія звела нову водонапірну вежу. Вона була більшою і вищою. Продуктивність перегону води на щодень становила понад 8 мільйонів галонів. Проте проблем ще було багато. В першу чергу це було пов’язано з якістю води та її очищенням. Проблемою також було створення потрібного тиску у кожній точці Х’юстона. У час пік можна було годинами чекати на воду. Особливо критично брак тиску у водогоні відчувався під час гасіння пожеж.
Кардинально ситуація змінилася, коли було відкрито природні поклади артезіанської води. Геологічна розвідка наприкінці ХІХ століття знайшла значні поклади природної води. У 1887 році першою була відкрита свердловина Франкліна, яка значно покращила якість води для містян. До початку XX століття у Х’юстоні пробурили 14 свердловин з питною водою.
У власності міста
Міська влада Х’юстона та корпорація Houston Water Works Company доволі мирно співіснували. Компанія справно сплачувала податки та дотримувалася відповідних обсягів постачання, а керівництво міста крізь пальці дивилася на якість води. Та все змінилося з початком XX століття. Протистояння досягло апогею у 1906 році. Містяни обурені якістю води почали протестувати. Міська влада змушена була відреагувати. Комісія виявила значні порушення у компанії. Постачальники води, щоб створити потрібний тиск у водогоні, продовжували закачувати у систему річкову воду. Через це почалися судові тяганини.
В результаті суд зобов’язав віддати водогін у власність міста. За це власники компанії отримали 901 тисячу доларів. Це був борг компанії. Ще залишалися в обігу акції Water Works Company. Їхня вартість була оцінена в 434 700 доларів США. За них влада Х’юстона віддала власникам 467 тисяч доларів у облігаціях. Х’юстон став повноправним власником водогону Water Works.
Як свідчать архіви, вода одразу стала набагато кращою за якістю та з достатнім тиском у системі. Для цього новопризначене керівництво просто збільшило подачу з артезіанських свердловин. До того ж плата становила 15 центів за 1000 галонів (приблизно 4 кубічні метри). Раніше за такий же об’єм мешканці Х’юстона сплачували 50 центів. При зниженні тарифу за воду місто зуміло на одній тільки зарплаті для персоналу зекономити майже 2,5 тисячі доларів. Ось такий парадокс.
Сучасний стан водогону
Сьогодні Х’юстон має розгалужену систему водопостачання. Однак місто стикається з викликами, пов’язаними з природними катастрофами. Наприклад, під час урагану “Гарві” у 2017 році виникла загроза затоплення через переповнення водосховищ Barker та Addicks. Інженерний корпус армії США був змушений здійснити контрольований скид води, щоб запобігти повеням у місті.
Х’юстон продовжує інвестувати в модернізацію та розширення своєї водопровідної інфраструктури, впроваджуючи сучасні технології. Для забезпечення стабільного та якісного водопостачання в умовах змін клімату залучають студентів та науковців місцевих вишів для очищення та покращення якості води.
